Іванна Блажкевич: світло у темряві
Її життя як смолоскип: яскраве, але жертовне. Іванна Блажкевич заплатила за любов до дітей, до України та до просвітництва страшну ціну. Її позиція не влаштовувала жодну владу: вона їх дратувала. До тортур. До переламаних пальців. До регулярних обшуків. До жорстокого побиття. До тюремних мурів. До розтрощених сокирою дверей. До отруєння дочок. Але жодна влада не змогла залякати її.
Ця жінка – яскравий спалах на темному небі, який вивів із темряви тисячі людей. По суті, її життя – трагічна історія української інтелігенції XX століття. Вона була людиною колосальної волі, яка пережила і польські пацифікації, і радянські репресії. На її батьківщині – у Тернопільській області – 2026 рік офіційно оголошено Роком Іванни Блажкевич на честь 140-річчя від дня народження.
Коріння стійкості
Майбутня дитяча письменниця, суспільно-політична діячка, просвітителька та педагог народилася 9 жовтня 1886 року в селі Денисів Тернопільської області (тоді – повіту). Батька звали Омелян Бородієвич. Він був шанованим учителем і культурно-громадським діячем, що, ймовірно, стало причиною її стійкості та педагогічного таланту.
Мати була полькою, але прийняла ідентичність чоловіка, вважаючи себе справжньою українкою. Вона виховувала дітей у глибокій повазі до українського коріння та мови. Однак дівчинка недовго купалася в материнській любові: її мама померла, коли їй було чотири роки.
Село, де росла Іванна, було унікальною культурною локацією Галичини. Там жило багато інтелігенції, тому діяв хор, були відкриті читальні й активно працювала освітня організація «Просвіта». Дівчинку змалечку оточували книги, хоровий спів і прогресивні погляди. Вони стали частиною її повсякдення.
Завдяки культурному статусу села Денисів та авторитету батька до них у дім нерідко заходили видатні постаті того часу. Наприклад, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Лесь Мартович. Іванна особисто бачила й слухала їх. Пізніше її духовною наставницею стала Ольга Кобилянська.
Але до того часу дівчинка була зосереджена на навчанні: вона здобула початкову освіту в рідному селі, 7-річну школу закінчила в Тернополі (у 1900 році). На той момент їй було 14 років.
Потім, проявивши залізний характер, закладений ще в ранньому дитинстві, Іванна зайнялася самоосвітою, адже в Австро-Угорщині здобуття професії для жінок було проблематичним. Особливо – професії вчителя. Проте у 1910 році вона екстерном склала іспити за курс учительської семінарії у Львові. І виборола офіційне право викладати.
Після отримання диплома дівчина приступила до роботи народною вчителькою на Тернопільщині та Станиславщині (нині – Івано-Франківська область):
у селах Суботів та Залуква, 1911-1919 (колишній Галицький район);
у місті Станислав, 1920-1921 (нині – Івано-Франківськ);
у селі Денисів, 1922-1950 (її рідний край).
Педагогічний подвиг
Учителювання для Іванни Блажкевич – не просто професія. Це її особистий фронт, заради якого вона щоденно здійснювала справжню революцію в селах Галичини. Адже жінка твердо вірила: порятунок нації починається з освіти малечі та з емансипації жінок. Тому її кредо стало «Боротьба за Україну починається з дитини».
На початку XX століття поняття «дитячий садок» не існувало. Їх не було в селах. Під час важких польових робіт селяни брали малюків із собою під пекуче сонце або залишали вдома без нагляду. Іванна кардинально змінила ситуацію, створивши на Тернопільщині масштабну мережу сезонних дитсадків: вона особисто відкрила 140 таких закладів.
Це були не просто тимчасові притулки: Блажкевич власноруч розробила для них інноваційну програму. За дітьми там не тільки доглядали. Їх годували, навчали українським іграм, пісням, лічбі та грамоті за її рукописними читанками. Адже вона була переконана: національна гордість закладається в дитині через гру та рідне слово.
Але професійних кадрів у селах, на жаль, бракувало. Тоді Іванна знайшла вихід: сама організувала курси для сільських дівчат, навчаючи їх основам дитячої психології, педагогіки та гігієни. Фактично вона створила першу в регіоні мережу українських виховательок.
Паралельно Блажкевич займалася емансипацією жінок. Щоб допомогти селянкам здобути фінансову грамотність і незалежність, вона:
відкрила «Гурток українських дівчат»;
заснувала курси крою та шиття;
підтримала кооперативну діяльність.
Масштаб її просвітницької роботи вражав: за своє життя вона провела близько 700 літературно-художніх вечорів для селян і безперервно розвивала читальні «Просвіти». Так молода дівчина «запалила світло» в тоді ще темних українських селах. Навіть будучи в підпіллі, Іванна організувала вечірні школи ліквідації безграмотності, де таємно вчила підлітків і дорослих читати та писати рідною мовою.
Директорство та інновації
Вперше директором школи Блажкевич стала в 1914 році: її призначили на цю посаду замість чоловіка, якого мобілізували на війну. На базі школи вона організувала роботу комітету допомоги українцям, які поверталися із заслання. А потім виникли інші умови – жорстокі й суперечливі.
Через відкриту проукраїнську позицію польська влада визнала Блажкевич політично неблагонадійною, офіційно позбавила права викладати в державних установах і вигнала з дому. Але це не зупинило її – жінка пішла в підпілля. Вона вимушено залишила маленького сина на піклування односельців (у сусідів) і майже пів року переховувалася в лісі.
Під час війни (в 1941-1943 роках) польський тиск припинився, і Іванна офіційно стала директором Денисівської семирічної школи. В умовах воєнного хаосу вона повністю перебудувала навчальний процес: з підвалів і горищ було витягнуто заховані портрети Тараса Шевченка та заборонені українські підручники. Мало того, Блажкевич:
запропонувала гаряче харчування для дітей із найбідніших сімей, надавши їм цим величезну підтримку;
створила шкільний драматичний гурток для розвитку творчих здібностей сільських учнів;
особисто обходила будинки селян, переконуючи їх, що навіть під час війни діти зобов’язані вчитися.
Вона залишалася вірною своєму покликанню до самого кінця. Навіть у глибокій старості, повністю осліпла та прикута до крісла через наслідки жорстоких побиттів польськими жандармами, Іванна Омелянівна продовжувала приймати у себе вдома у селі Денисів сотні дітей. Вона розповідала їм казки, вчила добру, ставши головним моральним авторитетом свого краю.
Суспільна діяльність
Для Блажкевич особисте життя і суспільне служіння були нероздільними. Саме за свою безкомпромісну проукраїнську позицію вона заплатила найстрашнішу ціну, яку тільки може заплатити мати. Загалом, у період польської окупації (1919-1939 рр.) вона постійно зазнавала переслідувань влади через боротьбу за незалежність України.
Молода вчителька зустріла розпад Австро-Угорської імперії в самому центрі історичних подій. 1 листопада 1918 року Іванна перебувала у Львові й стала однією з перших жінок, які офіційно склали присягу на вірність Західноукраїнській Народній Республіці. Наступного дня, 2 листопада 1918 року, за її особистим закликом сотня молодих жителів села Залуква піднялася і безкровно взяла владу в місті Галич під контроль українських сил.
Але в серпні 1919 року, після окупації краю польськими військами, її піддали найжорстокішому тиску. Лише за 12 днів у будинку Блажкевич провели 17 обшуків, а її саму заарештовували 8 разів. Рятуючись від чергового арешту, Іванна була змушена 5 місяців переховуватися в лісах. Крім того, прогресивна вчителька:
займалася культурно-просвітницькою роботою;
керувала жіночим гуртком;
була референтом «Союзу українок» у Тернопільській області;
пізніше стала депутатом Народних Зборів Західної України (1939 рік).
У 1928 році авторитет Блажкевич серед українського населення Галичини був настільки високим, що Українська соціалістично-радикальна партія висунула її кандидатуру до польського Сейму. Проте шовіністичні кола спробували змусити Іванну відмовитися від боротьби погрозами: вони поливали її брудом, звинувачуючи в підбурюванні проти влади. Але жінка не відступила.
Страшна ціна
Тоді стався найболючіший удар, який тільки може бути: її маленьких донечок отруїли. Шоколадом, який дав їм незнайомець. Софія та Любомира померли разом в один день. Після похорону вбита горем матір отримала записку зі словами: «Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти. Відтепер займися собою і залиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла».
Однак Іванна знайшла сили не просто продовжити жити, а присвятити решту життя чужим українським дітям, залишившись у політиці:
просувала українську ідентичність;
популяризувала рідне слово;
вчила жінок незалежності;
просвіщала селян;
боролася з неписьменністю;
виховувала нове покоління дітей;
підтримувала освіту;
виводила села з темряви.
Польська влада не пробачила їй упертості. Над нею вчинили криваву розправу. 15 листопада 1938 року в її рідне село Денисів увійшов каральний загін жандармів. Іванну Блажкевич виволокли на вулицю для публічного упокорення – так званої пацифікації.
Їй завдали 120 ударів важкими дерев’яними палицями-буками. Цілеспрямовано ламали пальці на руках, щоб вона більше не могла писати проукраїнські заклики та вірші. Її тіло перетворили на суцільне криваве місиво. А потім побиту до напівсмерті жінку кинули помирати.
Українські селяни знайшли Іванну на болоті й таємно переправили до Львова, де лікарі буквально по шматочках зібрали її тканини. Вона вижила всупереч погрозам і прогнозам, проживши до 90 років. Але до кінця своїх днів Іванна Омелянівна пересувалася виключно з тростиною та відчувала постійний фізичний біль. Таку ціну вона заплатила за підтримку України. Страшну ціну – звірячу.
У той час сотні небайдужих приходили до лікарні підтримати вчительку. Наслідки побиття позначилися на її здоров’ї на все життя. Але навіть після пережитого вона продовжувала писати, працювати для дітей, зберігати українське слово та передавати наступним поколінням національну свідомість.
Творчість – заради дітей та України
Книги Іванни Блажкевич – пряме продовження педагогічної та національної боротьби. Література для неї – не порожній художній вимисел. Вона писала, пропонуючи те, чого гостро не вистачало в дитячих садках та підпільних школах, – живе, зрозуміле і глибоко українське слово.
Її творчість мала потужне коріння, а сюжети були наповнені сенсами, які допомагали дітям зберігати свою ідентичність в умовах жорсткої асиміляції. Витоки письменницького таланту Іванни Блажкевич засновані на трьох ключових факторах.
Брак дидактичного матеріалу. Іванна почала писати вірші, казки та п’єси в 1920-х роках, коли масово відкривала дитячі садки. Польська влада забороняла українські підручники. Блажкевич зіткнулася з тим, що дітей не було по чому вчити. Вона почала сама складати вірші для ранків, лічилки та маленькі інсценування. Її перші твори народжувалися прямо на заняттях із сільськими малюками.
Фольклорний фундамент. Блажкевич росла в селі Денисів, яке славилося своїми культурними традиціями. Корінням її літературної діяльності стала усна народна творчість Поділля: обрядові пісні, казки, легенди, прислів’я. Вона перекладала народні мотиви на просту, ритмічну дитячу мову.
Благословення титанів літератури. Творчим «пусковим гачком» для неї стало спілкування з класиками. Ольга Кобилянська, прочитавши перші рукописи Іванни, розгледіла в ній величезний потенціал і стала її літературною наставницею. Кобилянська сказала їй: «Пишіть так, як говорите з дітьми – серцем». На її стиль також вплинула творчість Наталії Кобринської та Уляни Кравченко.
Звідки Блажкевич черпала ідеї? З життя. По-перше, з любові до неньки: в її віршах Україна – не абстрактне поняття, а рідний дім, поле, річка, мама і тато. Вона закладала думку, що бути українцем – це гордість, яку треба відстоювати.
По-друге, з культу знань та селянської праці. Блажкевич ідеалізувала працьовитість. Ледачі персонажі в її творах завжди виглядали комічно або потрапляли в неприємності, в той час як старанні та допитливі діти досягали успіху.
По-третє, в милосерді та в захисті природи. Іванна вчила дітей співчуттю через ставлення до тварин. На її думку, дитина, яка піклується про поранену пташку, ніколи не виросте жорстокою людиною.
Літературна діяльність
Проба пера відбулася в 1908 році. Тоді Блажкевич написала твори «Грудка на домовину Марка Каганця», «Жертвам ляської сваволі в Чернихові» та «Над свіжою могилою Адама Коцка», у яких змальовано жорстоку розправу австрійської та польської адміністрацій над українцями Галичини. Пізніше вона зосередилася на дитячій літературі, отримавши благословення від Ольги Кобилянської та Уляни Кравченко.
З-під її пера вийшли популярні дитячі збірки віршів та оповідань. Серед них:
«Святий Миколай у 1920 році» (1920);
«Тарас у дяка» (1923);
«Діло в честь Тараса» (1924);
«Вертеп» (1924);
«Мила книжечка» (1928);
«Пушистий король» (1929);
«В мамин день» (1931);
«Івась-характерник» (1936);
«Оповідання» (1937);
«Подоляночка» (1958);
«Прилетів лелека» (1971);
«Хто посіяв промінь» (1976);
«Чи є в світі щось світліше» (1977) тощо.
Іванна Блажкевич багато співпрацювала з журналами «Жіноча доля» (1925-1939 рр., Коломия), «Жіночий голос» (1931-1939 рр., Львів) та іншими виданнями. Написала серію статей: «Чого добʼємось через кооперацію» (1926, № 2), «Роль жінки в суспільстві» (1928, № 8-9, 11-12), «Дещо про жіночі кооперативні гільди» (1932, № 5). Її вірші поклали на музику композитори А. Кос-Анатольський, В. Подуфалий та інші.
Також вона має дидактичні вірші та замальовки. Вони легко запам’ятовуються завдяки бездоганному ритму. Загалом Іванна Омелянівна створила сотні коротких віршів-інструкцій:
як правильно вмиватися;
чому треба допомагати мамі;
як саджати квіти.
Наприклад, її серія віршів про пори року допомагає малюкам у дитячих садках розуміти циклічність природи через працю людини на землі: навесні – сіємо, влітку – косимо, восени – збираємо врожай.
Але радянська влада насторожено ставилася до Блажкевич через її присягу ЗУНР. Однак завдяки підтримці Олеся Гончара та Ірини Вільде її все ж прийняли до Спілки письменників СРСР. Це відбулося в 1963 році. Хоча потім влада приклеїла їй ярлик «націоналістка» і викреслила з літератури.
Знакові твори
Байки, казки, вірші, історичні та побутові оповідання з життя тварин і повчальні мініатюри Блажкевич вирізняються простотою, гумором, щирістю та глибоким знанням дитячої психології. Серед них є знакові твори.
«Подоляночка» (1958). Збірка віршів та оповідань для дітей, що розкриває безмежну любов до рідного краю, до краси української природи та до поваги до народних традицій. Назву взято з весняного обрядового танка-гри.
«Святий Миколай у 1920 році» (1920). Він приходить до українських дітей у надзвичайно важкий повоєнний час (після Першої світової та визвольних війн). Замість дорогих подарунків він приносить їм надію, книжки рідною мовою та благословення для України. Це був революційний сюжет для того часу, який повертав дітям віру в диво всупереч розрусі.
«Прилетів лелека» (1971). Головні герої книжки: лелеки, ластівки та лісові звірі. Центральний образ – лелека. Він виступає символом вірності рідному гнізду. Птах повертається в Україну з далеких країв, долаючи бурі. Це алегорія на українців, які завжди повертаються до свого коріння.
«Тарас у дяка» (1923). Це присвята дитячим рокам Тараса Шевченка. Малий хлопчик терпить образи від жорстокого дяка-вчителя, але попри все прагне до знань та малювання. Через цей сюжет Іванна показала сільським дітям: бідність і сирітство – не перешкода, якщо в тебе є мрія та потяг до науки.
Крім того, Іванна Омелянівна – авторка статей із літератури, педагогіки, етнографії. Її очима сучасні українці бачать І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Кульчицьку, Й. Вітошинського, П. Думку та інших видатних діячів, яких вона знала особисто і про яких написала. А ще вона пройшла через численні переслідування й залишила цінні спогади про Першу світову війну – «Жінка на бойовій лінії».
Етнографічна робота
Блажкевич не на словах любила Україну і свій малий край. Вона намагалася бути причетною до нього через фольклор та звичаї. Іванна Омелянівна записала кілька сотень народних пісень та афоризмів (неопубліковані), створила велику етнографічну добірку одягу. Цю роботу вона завершила у 1911 році.
За останні десятиліття свого життя письменниця зібрала понад 200 зразків народної вишивки і була ініціаторкою створення краєзнавчого музею в рідному селі Денисів. У 1971 році, до 85-річчя від дня народження письменниці, всі її фольклорно-етнографічні матеріали були впорядковані та передані для зберігання до відділу рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського.
Підсумок життя
Іванни Блажкевич не стало навесні: вона пішла на Небеса у березні 1977 року в рідному селі Денисів. Кожна її грань була органічною: вона не розділяла життя, письменництво, виховання дітей та політичну боротьбу. Вони йшли в тандемі. І кожен її вчинок – це цеглинка у відродження української нації.
Жодна система не змогла зламати її любов до народу, дітей, рідної мови. Вона вірила: справжня сила – не у владі, а у вихованій душі. Її називали неугодною, бо вона не вміла мовчати перед брехнею:
за Австро-Угорщини – забороняли діяльність у жіночих та освітніх організаціях;
за Польщі – заарештовували та карали за українське слово;
за радянського режиму – викреслювали з літератури та таврували як «націоналістку».
Тепер її дім відкритий кожному: в ньому діє меморіальний музей-садиба. Його територію охороняє дух письменниці – у 1988 році там з’явився пам’ятник, створений скульптором Іваном Мулярчуком. А в 1993 році в Тернополі була заснована премія імені Іванни Блажкевич – за твори для дітей, за педагогічну діяльність та за популяризацію українського слова.
Опубліковано: 03.11.2026
