Мій Муз

Серпнева ніч. Аеропорт "Бориспіль". Крізь скляні стіни видно хмарочоси, що світяться. По дорозі повзуть в тягнучці сотні таксі з модними шашечками. У небі переморгуються вогні літаків, які з ревом розривають на злеті нічне небо.

У залі очікування, тиша між рейсами змінюється квапливою метушнею пасажирів, що поспішають на борт. Обійнявши мене за талію, і примостивши голову на коліна, спить донечка. Чоловік дбайливо намагається напоїти мене віденською кавою з густою запашною пінкою. Кава не допомагає.

На годиннику третя ночі. Саме час для сну. Погляд стає скляним, я намагаюся сконцентруватися. У поле зору потрапляють наші валізи.

Три валізи. Дві з них з щільної непромокальної синьої тканини, одна - маленька малинова пластикова валізка для модної дівчинки. Працівники аеропорту обертали їх плівкою, і кольоровим скотчем намалювали три усміхнені мордочки.

У цих трьох валізах сьогодні упакована любов, тихе сімейне щастя, можливість бути разом і захоплюватися ще недослідженими маршрутами, красотами природи, сонячним морським берегом, прохолодною водою. У них те тепло батьківської любові, яке ще довгі роки зігріватиме серце нашої донечки, яка стає дорослішою.

На межі сну, яскравим малюнком, оживають мої дитячі спогади.

Я тільки-но прокинулася, в ледве освітленій кімнаті. За вікном, крізь вогкий сірий туман, ледве видно сусідні будинки. Так завжди було у нас в Казахстані - коли спекотні дні змінювали холодні ночі. Двері причинені. На підлозі, в коридорі, стоїть стара, потерта, бувала, коричнева валіза. На її ручці, нещодавно зшитий, шкіряний чохол, в кутах, потріскана від частих подорожей, шкіра, металеві замки схожі на зуби сторожового пса.

Осінній ранок миттєво перетворюється на яскравий, залитий сонячним теплом, день. Нудні стіни, з масляными візерунками у вигляді квітів, грають сонячними зайчиками. Татко повернувся з відрядження. Від радості я тягну цю непідйомну валізу, розкриваю її, вдихаю рідний, улюблений аромат, бігаю по квартирі у пошуках хазяїна. Мене підхоплюють рідні руки, крутять по кімнаті. Мої руки обіймають густе волосся, серце наповнюється спокоєм і любов'ю.

Для мене починаються щасливі дні. Після роботи татко грає зі мною в далекі подорожі: ми відкриваємо незвідані країни, водимо пальчиком по мапі, що займає половину стіни, б'ємося з піратами, розкриваємо їх підступні плани, і навіть перевиховуємо. І, звичайно, шукаємо скарби!

Щодня ми читаємо книги, мріємо про політ в космос, вчимося малювати.

Десять - п'ятнадцять днів в перервах між відрядженнями військового інженера - це моменти радості, міцних обіймів, смачних спільних вечерь. Тато дає почуття упевненості, що я - найрозумніша і найкрасивіша дівчинка на світі. Коли він йде на роботу, я гладжу незграбну радянську валізу, обіймаю і ставлю біля ліжка, коли лягаю спати.

Мій тато поруч. Відчуваю це серцем.

Повільно розплющую очі. Оголошують посадку нашого літака. Ми вирушаємо на борт. Вперед до пригод! До тих, які в дитинстві ми придумали з татком! Тепер моя сім'я втілює їх в життя!

Опубліковано: 22.10.2020