Хто в дитинстві не любив робити будиночки на деревах, лігва під столом, схованки з ковдр і подушок чи норки у картонних коробках… Це так цікаво – створити власний світ, затишний, маленький, пропорційний собі. А головне – саме такий, яким ти вигадав його сам.

 

Що таке халабуда у житті дитини?

 

Оооо, це не просто тимчасова споруда з підручних матеріалів, а цілий Всесвіт. Кожна дитина мріє про такий закуток, адже це її особиста територія, куди немає входу дорослим.

 

По-перше, тому що мама та тато туди фізично не влізуть. Так у дітей народжується почуття непідробної незалежності та свободи. Вони визирають у імпровізоване віконечко, формуючи власне бачення навколишнього світу. По-друге, там якраз поміщаються всі необхідні дитячі речі – різнокольорове скельце, наклейка від жуйки, улюблена іграшка, розмальовка та багато іншого, що особливо дорого маленькому серцю.

 

По суті, халабуда – особистий простір дитини. Адже, якщо казати відверто, батьки нерідко помічають, що їхні малюки іноді воліють «відсиджуватися» за кріслом, під столом і навіть у шафі, викинувши з неї все «непотрібне».

 

Але не варто лякатися, побачивши купи одягу, виваленого з полиць. Зовсім необов’язково, що в такий момент діти замишляють якусь витівку. Просто вони хочуть психологічно відпочити від батьків, відгородивши собі шматочок простору із забороною на доступ дорослих контролерів.

 

На думку психологів, затишні місця в будинку або біля нього для дитини дуже важливі, бо допомагають повноцінно розвиватися. Це і центр активних ігор, і головне сховище улюблених іграшок, і місце прийому гостей. Там малюк самостійно вирішує: що і куди поставити, як доглядати свої речі та коли наводити чистоту. Простіше кажучи, діти навчаються відповідальності.

 

Які бувають види халабуд?

 

Їх неймовірно багато – як і багато матеріалів, з яких їх можна спорудити. Для будівництва підходить все – від подушок та пледів до дошок та гілок. Втім, виробники дитячих іграшок підглянули таку особливість і тепер випускають різні види маленьких «закутків». Тому бувають різні халабуди для вулиць та кімнат:

 

ігрові будиночки (пластмасові, барвисті, безпечні, зі спеціальних збірних елементів); вігвами (на кшталт житла індіанців, м’які, гнучкі, з мінімумом опор, тканинні або з якогось сучасного матеріалу); картонні будки (коробки від будь-якої великої побутової техніки – безпечні, мобільні, цілісні); намети (зазвичай одномісні, оформлені у дитячому стилі, прикрашені візерунками на щільній тканині або, навпаки, сітчасті, напівпрозорі); курені (самостійні конструкції, зведені з гілок, рослинних стебел та трави); будиночки на деревах (зроблені з будь-яких підручних матеріалів – легких, але міцних); столи та стільці (це класика, через яку проходить фактично кожна людина, накидаючи в дитинстві на меблі покривало чи ковдру).

 

Найголовніше у цьому випадку – безпека. Це єдине, на що можуть звертати увагу батьки. Всі конструкції повинні бути надійними та стійкими, щоб імпровізована будова не завдала шкоди дітям.

 

Але, як показує практика, малюкам не цікаві магазинні будиночки, намети та вігвами – їм важливо самим зробити своє сховище. Так що краще не заважати і не нав’язувати куплений пластмасовий ігровий будиночок. Швидше за все, він залишиться стояти у кутку малозатребуваним.

 

Що кажуть психологи про халабуди та дітей?

 

Коли у дитини з’являється відокремлений куточок, вона почувається в безпеці. Навіть простір під столом, обгороджений пледом на прищіпках, дає їй почуття захищеності.

 

З погляду психологів, так у малюка виникає розуміння своєї значущості – права особисто розпоряджатися тим, що він сконструював. Тобто діти починають усвідомлювати, що можуть вільно володіти своїм нерухомим майном.

 

Поступово це почуття переростає у впевненість у собі, що допомагає появі незалежної та відповідальної особистості. Але якщо у малюка в дитинстві немає навіть примітивної халабуди, у дорослому віці він може впасти в дві крайнощі.

 

Відсутність бажання мати своє гніздо – комфортне та облаштоване. Людині все одно, де і в яких умовах вона живе, що довкола неї коїться. Вона не знаходить свого місця в житті, не розуміє, де її коріння.

 

Надмірне почуття «дому» – компенсаторне, максимально загострене прагнення будь-що-будь отримати персональне житло, звести навіть не будинок, а цілу фортецю.

 

Як кажуть психологи, другий варіант не набагато кращий за перший: дорослий у своєму надбажанні може завдавати дискомфорту навколишнім і агресивно оберігати власну територію від рідних, псуючи з ними стосунки.

 

Якщо брати загалом, то діти люблять халабуди з кількох причин, залежно від віку:

 

дошкільнята – за привід спокійно погратися; молодші школярі – за шанс встановити власні правила; підлітки – за можливість ізоляції від батьків.

 

Але при цьому мами та тати мають розуміти: халабуда – не ознака психологічних проблем. Навпаки – це прагнення самостійності, що веде до появи відповідальності.

 

Навіщо дітям халабуди?

 

Вони популярні серед дошкільнят і школярів через доступність та практичність. Дитина може будь-якої миті скласти курінь з кількох гілок, сховатися в коробці з-під холодильника або залізти під стіл, вкритий пледом. Хвилина – і відокремлений закуток готовий! Але що роблять діти у халабуді, поки їх не бачать дорослі?

 

Граються. У молодшому віці це ігровий майданчик у гараж, магазин, школу, в будинок, дочки-матері або просто місце для зберігання улюблених іграшок. Так діти навчаються бути дорослими.

 

Відпочивають. Від чого? Від зовнішнього світу. Школярі грають у настільні ігри, сидять зі смартфоном чи планшетом, читають, розмовляють, обговорюють різні ситуації, слухають музику, дивляться мультфільми.

 

Тусуються. Підлітки ізолюються від батьків, рятуються від молодших братів та сестер, спілкуються з однолітками, сидять в Інтернеті, розмірковують, перегортають журнали. Тобто насолоджуються свободою від контролю.

 

Як батькам реагувати на халабуди?

 

Якщо у дітей халабуди викликають емоційний комфорт, то у мам і тат – роздратування. По-перше, вони «захаращують» кімнату чи двір. По-друге, приховують дії дитини. По-третє, є недоторканними. Так-так – чіпати ці закутки дорослим не можна.

 

Психологи радять з повагою ставитись до дитячих споруд. Тим більше, якщо дитина робить їх на очах у батьків – значить, вона максимально їм довіряє. Бо впевнена: дорослі не торкнуться її «власності». І лякатися таких дій малюка не варто. Подібне відбувається з усіма дітьми, незалежно від місця проживання та матеріального становища родини.

 

Зазвичай прагнення сепаруватися виникає у віці 3-4 років, коли відбувається перша значна криза у розвитку. Тоді проявляється психологічне відділення дитини від мам, тат, бабусь та дідусів – формується стійке внутрішнє «Я».

 

У 3-4 роки діти конструюють халабуди в будинку з крісел, стільців, коробок, столів, подушок, ковдр, простирадл та пледів. У 6-7 років вони облаштовують на подвір’ях чи присадибних ділянках затишні місця з легких підручних матеріалів – гілок, трави, картону та предметів побуту. У 11-12 років підлітки виходять на вулицю та відгороджують собі територію дошками, шматками лінолеуму та всім, що можна прибити цвяхами.

 

А що робити батькам? Допомагати наскільки можна – брати участь у будівництві або хоча б надавати потрібні матеріали. Тобто налагоджувати мости довіри. Але входити до такого куреня краще з дозволу дитини, щоб не порушувати її персональні кордони.

Опубліковано: 22.12.2025